неділю, 19 лютого 2017 р.

Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату". Переклад Олександра Олеся.

Історія ця почалася нещодавно, у світлі політичних дискусій з моїми американськими колегами. Все погано, кругом #зрада, кінець світу, Трамп усіх з'їсть... і поступово перейшло в історичну площину, на паралелі з Рейганом (не без мого чуйного керівництва) і як він порішав з похоронами сесесерлянда, і тут знову мої американські друзі сприснули з моєї лінії дискусії і перескочили на те, яким класним хлопаком був Горбачов, він об'єднав Німеччини, встановив мир в усьому світі і розвалив Імперію зла...

Я сумно зітхнув і почав терпляче пояснювати, шо даремно вони надають такої шляхетності демагогу, брехуну, паскуді, за наказом котрої дітей Києва виганяли на перше травня 1986 року під пекуче радіаційне сонце Чорнобиля; даремно вони ошляхетнюють ту мічену демагогічну падлюку, котра зараз активно підтримує лінію чинного президента Московії, хіба озвучує все це тими ж демагогічними псевдо інтелігентними зворотами, користуючись своїм псевдоавторитетом гробаря сесесерії, але - це не що інше як просто "добрий поліцай", котрий ввічливо просить піти назустріч "злому поліцаю", тому що "він не злий, а робота в нього така", і за "державу прикро". Як можна, - питаю, - дослухАтися до людини, котра в усьому світі розповідала про демократію і гласність, а в самому сесесері було щонайменше 800 тисяч політичних в'язнів, котрих убивали там в той час, як Горбачов на красивій картинці вів переговори з Рейганом і весь світ плескав захоплено у долоньки? Горбачову, не Рейгану!

Українського поета Василя Стуса вбили у 1985 - рік, коли було оголошено Перестройку - котра теж є суцільно брехнею.

Уявіть, кажу, шо в Штатах убили поета, скажімо Генрі Лонґфелло, просто за те, шо він писав поезії своїм серцем. От за те саме убили Василя Стуса. Вважайте, шо ліцензію на це вбивство голодною смертю дав сам Горбі! Не знати про це він НЕ міг...

Після цього я послав моїх американських колег - прихильників демократів - читати Генрі Лонґфелло, котрим сам зачитувався на третьому курсі Університету...

Така ось у нас народна діпломасі...


Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату" (Вступ). Переклад Олександра Олеся (і принагідно, ще раз згадали Олександра Олеся, лише автор "Сміються, плачуть солов'ї міг так перекласти Лонґфелло).

Should you ask me, whence these stories? Whence these legends and traditions, With the odors of the forest With the dew and damp of meadows, With the curling smoke of wigwams, With the rushing of great rivers, With their frequent repetitions, And their wild reverberations As of thunder in the mountains? I should answer, I should tell you, "From the forests and the prairies, From the great lakes of the Northland, From the land of the Ojibways, From the land of the Dacotahs, From the mountains, moors, and fen-lands Where the heron, the Shuh-shuh-gah, Feeds among the reeds and rushes. I repeat them as I heard them From the lips of Nawadaha, The musician, the sweet singer." Should you ask where Nawadaha Found these songs so wild and wayward, Found these legends and traditions, I should answer, I should tell you, "In the bird's-nests of the forest, In the lodges of the beaver, In the hoofprint of the bison, In the eyry of the eagle! "All the wild-fowl sang them to him, In the moorlands and the fen-lands, In the melancholy marshes; Chetowaik, the plover, sang them, Mahng, the loon, the wild-goose, Wawa, The blue heron, the Shuh-shuh-gah, And the grouse, the Mushkodasa!" If still further you should ask me, Saying, "Who was Nawadaha? Tell us of this Nawadaha," I should answer your inquiries Straightway in such words as follow. "In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley, By the pleasant water-courses, Dwelt the singer Nawadaha. Round about the Indian village Spread the meadows and the corn-fields, And beyond them stood the forest, Stood the groves of singing pine-trees, Green in Summer, white in Winter, Ever sighing, ever singing. "And the pleasant water-courses, You could trace them through the valley, By the rushing in the Spring-time, By the alders in the Summer, By the white fog in the Autumn, By the black line in the Winter; And beside them dwelt the singer, In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley. "There he sang of Hiawatha, Sang the Song of Hiawatha, Sang his wondrous birth and being, How he prayed and how be fasted, How he lived, and toiled, and suffered, That the tribes of men might prosper, That he might advance his people!" Ye who love the haunts of Nature, Love the sunshine of the meadow, Love the shadow of the forest, Love the wind among the branches, And the rain-shower and the snow-storm, And the rushing of great rivers Through their palisades of pine-trees, And the thunder in the mountains, Whose innumerable echoes Flap like eagles in their eyries;-- Listen to these wild traditions, To this Song of Hiawatha! Ye who love a nation's legends, Love the ballads of a people, That like voices from afar off Call to us to pause and listen, Speak in tones so plain and childlike, Scarcely can the ear distinguish Whether they are sung or spoken;-- Listen to this Indian Legend, To this Song of Hiawatha! Ye whose hearts are fresh and simple, Who have faith in God and Nature, Who believe that in all ages Every human heart is human, That in even savage bosoms There are longings, yearnings, strivings For the good they comprehend not, That the feeble hands and helpless, Groping blindly in the darkness, Touch God's right hand in that darkness And are lifted up and strengthened;-- Listen to this simple story, To this Song of Hiawatha! Ye, who sometimes, in your rambles Through the green lanes of the country, Where the tangled barberry-bushes Hang their tufts of crimson berries Over stone walls gray with mosses, Pause by some neglected graveyard, For a while to muse, and ponder On a half-effaced inscription, Written with little skill of song-craft, Homely phrases, but each letter Full of hope and yet of heart-break, Full of all the tender pathos Of the Here and the Hereafter; Stay and read this rude inscription, Read this Song of Hiawatha! Як спитаєте мене ви — Звідки сі казки й легенди, Повні пахощів весняних, Холодку долин зелених, Диму легкого вігвамів, Шуму-реву водоспадів, Реву дикого, страшного, Як громи, що в горах трублять? Я скажу вам, відповім вам: «Із лісів, степів пустельних, Із озер Країни Снігу, З сторони Оджибуеїв, З сторони Дакотів диких, З гір і тундр, із саг і багон, Де блука між осокою Чапля сизая — Шух-шух-га. Знов кажу я вам — казки сі, Сі старі оповідання, Сі поспів’я Навадаги, Незрівнянного музики». Як спитаєте — де чув їх, Де знайшов їх Навадага, Я скажу вам, відповім вам: «В гніздах птахів, в нетрях лісу, На ставах в бобрових норах, На лугах в слідах бізонів, Серед скель в орлячих гніздах. Сі пісні пташки співали На болотах і на багнах, В тундрах Півночі сумної. Читовейк-стрибун співав їх, Манг — норець і гуска — Вава, Чапля сизая — Шух-шух-га І глухарка — Мушкодаза». Коли б далі ви спитали: «Хто ж то єсть той Навадага? Розкажи про Навадагу!» — На питання б відповів я, Відповів би таким словом: «Там, в долині Тавазeнта, Серед тиші пишних луків, Між потоками-громами Жив музика Навадага. Круг вігвамів індіанських Розстилались ниви, луки, Вдалині шуміли сосни, Бір стояв, зелений влітку, Білий, сивий в день зимовий, Повний співу і зітхання. Гей, веселі ті потоки Кожний здалеку пізнав би По їх поводі весною, По сріблястих вільхах влітку, По тумані в день осінній, А зимою по тих хвилях, Що припали білим снігом. Ось де жив той Навадага,— У долині Тавазента Серед тиші пишних луків». Там мені співав він пісню, Говорив про Гаявату, Про той день, коли він вперше Сей предивний світ угледів, Як він жив і як молився, Як він з сили вибивався, Як за свій народ боровся, За його щасливу долю. Ви, хто любите природу, Сутінь лісу, шелест листя, В сяйві сонячнім долину, І дощі, і завірюхи, І річки, що рвуться вдалеч В неприступних нетрях бору, І на горах грюкіт грому, Що лунає — наче б’ються, Лопотять орлині крила,— Ви послухайте сю пісню Непочатої природи — Пісню сю про Гаявату. Ви, хто любите легенди І красу балад народних, Сей далекий, ніжний голос Днів, давно-давно минулих, Голос тихої задуми, Що бринить нам ледве чутно, Так наївно, що не знаєш: Пісня се чи, може, казка,— Ви послухайте і сюю Оджибвейськую легенду, Що співа про Гаявату. Ви, в чиїм серці не погасла Віра в Бога і природу, В іскру Божу у людини, Ви, хто знаєте, що завжди Людське серце знало муки, Знало сумніви і сльози І у царство правди рвалось, Що крізь темряву глибоку Нас веде рука Господня І підтримує у стомі,— Ви послухайте сей щирий, Сей переказ первостайний, Пісню сю про Гаявату. Ви, що ходите весною По околицях зелених, Де схиливсь на огорожу, Що посивіла від моху, Барбарис гіллям червоним; Ви, що іноді в задумі Сидите на кладовищі І прочитуєте напис На пожовклому камінні, Напис простий, некрикливый, Але повний смутку-горя. Повний віри і любові,— Ви й сей напис прочитайте Над могилою старою — Пісню сю про Гаявату.

пʼятницю, 17 лютого 2017 р.

Шаманського трохи від старого знайомого Онавахо.

я поставлю Вам дивне на перший погляд питання.. але Ви спробуйте дати відповідь.

кому Ви надаєте первагу в Світі Людей, чоловікам чи жінкам?

- я надаю перевагу жінкам перед чоловіками через те, що жінки володіють тою перевагою перед чоловіками, що вони....менш врівноважені, а значить більш складніше влаштовані, більш проникливі і набагато більш цинічні, вже не кажучи про тую таємничу перевагу, котру їм дало тисячолітнє рабство...


то питалися письменника-мадяра знаменитого. питалися про жінок.
всім чоловікам цікаво питатися про жінок. навіть коли чоловіки вже старі. та навіть коли жінки, про яких питаються теж вже старі.
всім цікаво. чоловіки такі в душі діти завжди.

жінки складніше влаштовані. саме перше і головне - вони влаштовані так, аби творити людей. вони реально ТВОРЦІ людей.
куди вже складніше?

я ніколи не соромився питатися. питатися - то чудова комунікація.
і коли в мене почалися зустрічі з Відьмами - я ані грамульки не соромився питатися. я засипав їх усіх і кожну окремо питаннями. самими провокативними часом. а часом - дибільними. уяви бракувало.
уяви собі ти, а навпроти тебе Відьма. справжня. вона може просто зара махнути рукою і світ спалахне барвами. гг.

- Жінка справді має в собі механізм котрий ставить її на один щабель з Творцем. вона, Жінка може творити людину. розумієш, Відьмачку? - і моя Відьма хитро блискала на мене очима... - Жінка теж Творець. В ній зароджується життя, з неї воно виходить і робить перший вдих і видих, вперше кричить світу...З неї виходить життя. І не одне. Все залежить від самої Жінки, від умов, від того чи біля неї достойний Чоловік знаходиться... але Жінка однозначно - Творець.

я не хотів сперечатися. зрештою, я не для цього до неї, до Відьми в гості приїхав і так далеко. але я мав щось сказати. вона зробила паузу. вона затихла і я мав щось сказати.
- але ви...народжуєте в муках. невже то справедливо? Творець створив перших людей зліпивши їх руками, він навіть не зіпрів, пробачте... а вам, жінкам, доводиться проходити крізь муки пекла, вас ріжуть, ви кричите, пробачте, плачете і то триває часом так довго шо страшне.. - втулив своє я.
Відьма засміялася, аж закинула голову, їй навіть не хотілося гамувати сміх.
- муки - то зовсім не обов"язковий атрибут при народженні нової людини для Жінки. повір мені, хлопче. я народила трьох..створила. - вона поправила сама себе.
- емммм... ну...
- Відьмачку, ти говориш шаблонами, до котрих тебе привчив Світ Людей, самі люди, книжки, котрі пишуть дурнуваті люди, кіно, що його знімають не менш дурнуваті і хворі на голову люди... ти говориш умовностями, котрі всх влаштовують..
- Ви так кажете, Оксано (вона просила мене звати її так - Оксаною, хоча представилась мені іншим Ім"ям та по-батькові. у Відьом свої правила)...невже все краще, що ми маємо від життя, краще чим можемо користуватися, послуговуватися і вчитися на ньому, а саме - Творчість людська, то продукт хворих на всю голову людей? мені...мені дивно таке від Вас чути..
- зупинися. - вона враз ляснула долонею по краю столу. дзенькнули ложечки в чайних чашках.
- ану скажи що ти зараз читаєш? - її очі вхопили всемоє нутро, здавалося. я не міг дихнути.
- ану скажи, яке ти останнє кіно дивився? швидко! бігом кажи!

- еееее... ммммм...
- а я тобі скажу, шо ти вже давненько НІЧОГО не читаєш і не дивишся фільмів.
- ну я...
- ...не можеш пригадати? - закінчила вона за мене моє речення і засміялася. я зітхнув. в грудях чомусь шалено калатало серце. - Відьмачку, тільки-но ти зустрічаєшся носа в носа з першим Чудом, справжнім, ні на що не схожим дійством, шо відбувається, проходить перед тобою, на твоїх очах, за твої участі, і коли ти при здоровому глузді до того ж, коли воно тобою роблене а чи ти просто йому випадково чи не дуже випадково, але свідок, в тобі щось сильно міняється... дуже сильно міняється. але головне не те, шо світ відтоді перед тобою інший. він стає іншим,міняється. то не головне. а саме головне, що в тебе з"являється свій магічний, чаклунський досвід. ДОСВІД, розумієш? жодна книжка тобі від нині не зможе дати більшого, жодне кіно тобі не продемонструє кращого... від моменту, коли ти став свідком чи спрвокував Чудо, відтоді ти станеш у кожній книжці шукати щось рівноцінне по силі і напрузі переживання - і не знаходитимеш, за дуууууже хіба рідкеньким виключенням. те саме з кінофільмами - від моменту коли ти побачиш справжнє, реальне Чудо - ти шукатимеш у фільмах щось схоже по насиченню, по заряду, по накалу - але...не знаходитимеш. за дуже рідким виключенням... ти зрозумієш шось дуже просте, але страшенно важливе у Світі Людей..правило. перше своє правило Світу Сили. ти вже над ним думаєш і то давно, я знаю... воно стосується...

- Оксано, вибачте!- мало не скрикнув я. - вибачте, шо перебиваю... простіть..але хочу спитати.. мушу...
- ну давай, питайся. - вона була спокійна, склала руки на коліна. усміхнулася.
- а Ви теж...через таке пройшли?
- так, звісно.
- і шо теж - перестали читати і в кіно ходити?
- я навіть подруг позбулася, змінила роботу і стала вести дуже відлюдькуватий спосіб життя.
- ого..
- я з розуму сходила.
- ой.
вона тиха така враз нахилила голову вбік і я побачив знову той блиск в очах, від котрого серце чомусь вже як по команді закалатало.
- я жартую, ти чого, Відьмачку? - і вона голосно засміялася.
- ні, після першого свого Чуда, я нічого не міняла в житті. поки не міняла. але так - книжки я майже перестала читати і в кіно майже перестала ходити. і менше стала з подругами бачитись. навіть хлопцям, що мене добивалися помахала ручкою.. бо щось змінилося в мені. у сприйманні того світу до якого я так звикла. та й сам світ змінився. і люди в ньому. і закони, по котрим ми тут в ньому живемо... я зайнялася практикою. за першим Чудом мені захтілося зробити-сотворити друге... мені не вдавалося ніяк. я злилася... але була вперта.. дуже вперта і воно мені знову вдалося. а потім ще і ще...потім був момент коли я зрозуміла, що треба таки робити щось із життям. бо я стала просто жахлива і невиносима. - Оксана. затихла на мить і пильно втупилась в мене.
- перше Чудо дає нам перше Правило Світу Сили. ти його знаєш? ти відчуваєш його? от скажи мені?
я не знав шо їй сказати.. я був у розпачі. сотні думок проносилися в моїй дурнуватій голові... шо вона в мене хоче? яке правило? Боже правий, про що вона.. соромно - ай...
- ти думав про нього, воно спливало перед очима написаним текстом, воно бриніло у вухах, воно з"являлося уві сні, тобі про нього казали випадкові люди, ти чув його звідкись чужим голосом по частинах, може навіть по радіо... ну, Правило! - і вона, Оксана, майже гнівно рикнула на мене!
що вона хоче? я не міг сформулювати жодного правила! я навіть хаос думок в голові не міг припинити,очі мої забігали по кімнаті, я почав сіпатися дивно, пальцями вхопився за край скатерті на столі.. - нууу! - майже крикнула до мене.
і тут щось наче клацнуло в мені. думки враз переляканими пташками порхнули хто куди і я почув у голові одну фразу. чітку, проказану тихим але впевненим голосом. не моїм голосом, холєра, але часу ані дивуватися ані лякатися не було. і я повторив.. я став повторювати за ним, за тим глосом навіть коли він ще не договорив фразу до кінця.. то було як у сомнамбулічному стані...я сказав:
- Людям зі мною не по путі. Вони всі гуртом йдуть не туди.

Відьма задоволено прикрила очі і кивнула.
я сидів трохи сторопілий і взагалі не ворушився.

- ох, чоловіки. - майже прошепотіла вона, але я почув.
- які ви, чоловіки. вам би всю ковдру на себе вічно натягнути. - засміялася аж голову закинула. у неї була така манера. але маю сказати - зуби вона мала чудові, білі і здорові. могла їх сміливо демонструвати, визнаю.
- так, перше Правило по Чуді звучить майже так як ти сказав. людям справді з нами не по путі. майже всім. за рідким виключенням. одразу по першому нашому Чуді у Відьмака чи Відьмачки з"являється оте Правило.. ми - самі. і маємо свій власний унікальний досвід, котрий ніяким місцем не в"яжеться зі звичайним людським досвідом... який би сміливий, відірваний від реальності він не був, наскільки би далеко не відносив тебе, читаючого чи просто сприймаючого той досвід митця. ти маєш в пам"яті справжнє диво, не пояснюване, неможливе абсолютно, нереальне, але...наживо тобою пережите... але...ти всього лиш людина... ти маєш пережиття, але не можеш нікому про нього розповісти. ти не можеш ніз ким тим своїм новим досвідом поділитися. тобі ніхто не повірить. - угу.. - подав я голос. мусів подати.
- і тому ми шукаємо одне одного? - спитав. - ми шукаємо собі подібних, просто...щоби поділитися пережитим?

- і так і ні... не лише щоби поділитися, не лише щоби поговорити... і ще... власне, не ми самі шукаємо одне одного, відьмаки та відьмачки.. хтось нам допомагає. так стається. і ти сам знаєш весь механізм. просто пригадай всю хронологію того всього що з тобою стається і ставалося до і одразу після того як ти пережив своє перше Чудо. просто пригадай.

- а ми, Оксано, ми... то і є оті одне одному "рідкі виключення"?
- так, малий мій Відьмачку. лише наші досвіди включають реальне поняття ЧУДА. поняття реальності Чуда. і можливість розуміти одне одного і ділитися власними унікальними досвідами. лише ми можемо підтримати одне одного у намаганні не злетіти з катушок, не здуріти... на перших порах, бо ми - всього лише люди. ми не можемо раптово змінити ВСЕ... наступного після самої незвичайної, неймовірної, неповторної і ні на що не схожої практики, ти прокидаєшся і поряд тебе сім"я, ти хочеш їсти, мусиш вийти з хати і йти на роботу аби заробити копійчину на їдло... а ще, ми просто мусимо бути з людьми. ми не можемо бути самі. ну ніяк.
перебувати поряд з тим, хто тебе розуміє - ото і є щастя. - Відьма засміялася. - така цитата гарна з фільму. пам"ятаєш - "щастя це коли тебе розуміють"?
я кивнув. всесоюзний Тіхонов-Штірліц у ролі вчителя.
- а хто ж нам допомагає зустріти одне одного, Оксано?
- ти скоро сам про все дізнаєшся, мій Відьмачку. не поспішай. воно, знання, скоро саме до тебе у двері ввалиться, його буде багато, повна хата. воно буде як така компанія здоровацька, шумна, криклива, на всі боки розумна і така ж прибацана на всі боки. як ти йому раду даси, тому знанню - і не знаю. - усміхнулася Відьма.

вона помовчала, а потім враз додала, наче пригадавши:
- і так, Відьмачку, Жінка то справжній і реальний Творець. єдиний і справжній... Бог, мій Відьмачку, то Жінка насправді. Бог - то Жінка. наш з тобою Бог - жіночого роду.
- і справжня Відьма ніколи не терпить мук, коли народжує. і в давні часи жінки не тепріли мук. в більшості випадків. - Відьма дивилася мені пильно в очі.
- все залежить від того чи достойний чоловік знаходиться поряд зжінкою під час її вагітності. і чи веде він її за руку до самих пологів...
- поясніть.
і вона пояснила.
а далі ми стали говоити за інше. і ще... того дня, ближче до сутінок, вона показала мені Чудо. своє, невеличке, але дивне-предивне. жіноче. таке Чудо ніколи би не сотворив чоловік.
а потім ми ще сиділи і пили чай.
вона була сама того дня вдома і постелила мені на веранді. попросила не їхати, сказала що я надто "розбалансований".
і дозволила ще питатися її. всього що захочу.
і я питався. в мене було тисяча питань...і ми проговорили майже до ранку. на веранді пахло сухими травами. вони висіли під стелею, на стінах і пахли так, шо в голові було як на лузі... а в грудях - тепло.
а потім я спав. солодко і довго. вона мене не будила аж до обіду.
потім погодувала і ми попрощалися.

я ще був у неї три рази.
їй було не просто зробити так, щоби залишитися самій і залишати мене на ніч.
бо дня щоби наговоритися нам ні разу не вистачало.

https://0navaho0.livejournal.com/265085.html