середа, 13 червня 2012 р.

Сім засад здорової громадської політики.


Сім засад здорової громадської політики.


Зауваження до Економічного Клубу Детройта


Лоренс В. Рід, видано 29 жовтня, 2001
Переглянуто, червень 2006

Коли я вперше виходив на подіум, щоб прочитати свою доповідь, надруковану тут, я виступив зі зверненням до Детройтського економічного клубу, всесвітньо визнаного форуму з обміну ідеями. Я вроджений оптиміст, це престижне місце зустрічей є дуже популярним, але я не міг уявити, яку увагу привернуть до себе "Сім Засад Здорової Громадської Політики" у наступні дні та роки.

Я підрахував, що читав це звернення десь у сотні різних місць, ймовірно, у двадцяти штатах та з десятку країн за кордоном. Текст перекладено щонайменше дванадцятьма мовами, зокрема,   китайською, корейською, іспанською та суахілі. Виверт, дивовижніший, ніж у фантастиці, трапився, коли мене запросили прочитати цю промову у Пекінському народному університеті. Читачі, знайомі з моїми поглядами або з Сімома засадами, без сумніву, будуть вражені такою іронією (і перемогою, що прямо пов’язана з поширенням мною цих засад) тепер у самому серці найбільшої комуністичної держави.

Чому ж зацікавленість "Сімома засадами здорової громадської політики" перевершила усі сподівання? Озираючись назад, припускаю, так сталося через те, що я вклепався в азартну гру, написавши це звернення і потім виступивши з ним. Тоді я починав промову перед слухачами так: "Я знаю, що у Клубі (Детройтський економічний клуб) зачитували свої звернення багато лідерів уряду, бізнесу та академічних установ – звернень на тему політики, і дещо ґрунтовніше про нагальні проблеми сьогодення, починаючи з транспорту, закінчуючи освітою, охороною здоров’я та іншими важливими темами. У центрі громадської політики "Макінак" нашою спеціалізацією є проведення досліджень та надання важливих порад з питань політики сьогодення, тож я збираюся працювати тут сьогодні саме з цим.

"Але, трохи поміркувавши, я вирішив натомість відступити на крок від якоїсь окремої дріб’язкової проблеми та запропонувати вам щось інше: широким мазком пензля окреслити підхід, придатний для розгляду будь-якої проблеми. Я хотів би, щоб усі ми подумали про певні  фундаментальні речі, основи основ концепцій, що спираються на багатовіковий досвід та економічні знання. Це, на мою думку, вічні засади, які й покликані вибудовувати інтелектуальне тло, тому що ми діємо як політичні управлінці – і в уряді, і поза ним".

Той відгук, який отримала ця доповідь того дня і впродовж наступних років, наводить на думку, що десь глибинно люди цінують серйозну спробу вирішити важливі питання. Вони визнають ті засади, які можна висловити простими словами – простими, а не обов’язково спрощеними.

Крім того, вони визнають, що підхід до питань із відкритим розумом не означає підхід з порожньою головою. Зрештою, ми навчилися дечого за століття. Це не метання малограмотних, яке спонукає нас беззастережно погодитися, що сонце сходить на Сході. Це не сліпа ідеологія, яка каже нам, що уповноважена республіка вища за диктатуру чи монархію. Загальне припущення, що приватна власність та вільна ринкова економіка вищі за державну власність та центральне планування, - вже навіть не думка, а радше усталена істина для людей, які цінують розум, логіку, факти, наочність, економіку як науку та досвід.

Сім засад здорової громадської політики, якими я хочу з вами поділитися – це опорні колони вільної економіки. Ми можемо мати різне бачення того, як саме застосувати будь-яку з них до певної проблеми, але Засади самі по собі, я вірю, – є сталими істинами.

Ці Засади вигадав не я. Я лише зібрав їх докупи і сформулював. Вони не є єдині опорні колони вільної економіки, чи єдині сталі істини, вони насправді лише забезпечують тверде підґрунтя. На мій погляд, якби наріжний камінь кожного штату та федеральної будівлі прикрасити цими Засадами – і, що ще важливіше, – якби кожен законодавець розумів і непохитно їх дотримувався, – ми б мали набагато сильніший, набагато вільніший та  щасливіший народ з набагато кращим урядом.



Перша


Вільні люди не є рівними, а рівні люди не є вільними.


Спершу я хотів би пояснити, про яку саме "рівність" ідеться у цьому висловлюванні. Я не посилаюся на рівність перед законом – поняття, що рішення суду винна особа чи не винна у порушенні закону ґрунтується лише на тому, вчинили ви це порушення чи ні. Ваша расова приналежність, стать, статки, віросповідання не мають нічого спільного з висновками суду. Це важлива підвалина західної цивілізації, і хоча нам ще далеко до ідеалу, та сумніваюсь, що тут знайдеться хтось, хто заперечуватиме саму концепцію.

Ні. "Рівність", на яку я посилаюся – це рівність у доходах та матеріальних статках – те, що ми заробляємо та можемо собі придбати на ринку економічних взаємин, роботи та обміну. Я кажу про економічну рівність. Візьмімо цю першу Засаду та розбиймо її на дві складові.

Вільні люди не є рівними. Коли люди вільні бути самими собою, можуть самі вирішувати власну долю, присв’ячувати себе покращенню власного буття та буття своїх родин, – результатом, в умовах ринкових взаємин, не буде рівність наслідків. У людей буде різний рівень доходів і вони матимуть різний рівень статків. Тоді як дехто бідкається через цей факт і веде  скорботні балачки про "прірву між багатими та бідними", я вважаю, що коли люди можуть бути самими собою у вільному суспільстві – це прекрасно. Кожен з нас неповторний, з безліччю відмінностей від будь-якої іншої особи живої чи мертвої. З якого дива нам ще щось придумувати на ринку, щоб мати тотожні результати?

Ми різні в питанні наших здібностей. Дехто має більше за інших чи корисніші здібності. Дехто не досяг своїх вищих здібностей, навіть проживши півжиття, або ж і зовсім не встиг. Меджик Джонсон - талановитий баскетболист. Чи здивує когось те, що він заробляє на баскетболі більше грошей, ніж заробив би я? Віл Келлог не знав про свої неймовірні підприємницькі та ринкові здібності до 46 років, доки не розпочав власну справу, заснувавши Келлог Компані, а до того він виконував різну чорну роботу, працюючи на свого старшого брата за 25 доларів на тиждень у санаторії Беттл Крік.

Ми різні у питанні нашої старанності, нашої готовності працювати. Хтось працює більше, довше і з раціональнішим підходом, аніж інший. Це і спричиняє ту велику різницю в тому, як інші оцінюють зроблене нами і наскільки більше вони готові за це заплатити.

Ми також різні у питанні заощаджень. Візьмуся стверджувати: якби президент міг, луснувши пальцями, зрівняти нас у доходах та багатстві цього ж вечора, то ми до ранку все одно знову стали б не рівними, тому що одні з нас заощаджували б, а інші б тринькали. Це три причини, але в жодному разі не єдині три причини, чому вільні люди просто ніколи не будуть рівними економічно.

Рівні люди не є вільними. Друга половина моєї першої Засади насправді веде нас аж до першооснов. Покажіть мені будь-де на планеті народ, серед якого панує економічна рівність, і я вам покажу вельми підневільний народ. Чому?

Єдиний спосіб, у який можна було б більш-менш зрівняти людей у доходах та багатстві в окремо взятому суспільстві – це приставити пістолет до голови кожному. Буквально кажучи, довелося б застосовувати силу, щоб урівняти людей. Довелося б видавати розпорядження, підкріплені гільйотиною, шибеницею, кулями чи електростільцем. Розпорядження приблизно такого змісту. Не перевершуй себе. Не працюй більше чи краще за сусіда. Не заощаджуй мудріше, аніж хтось там іще. Не випускай новий продукт на ринок. Не поставляй товар чи послугу, яких люди хотітимуть від тебе більше, ніж будь-що від твого конкурента.

Повірте, ви не захочете жити у суспільстві з такими наказами. Камбоджа під час правління комуністичних червоних кхмерів наприкінці 1970-х дуже наблизилася до такого, і результатом було майже два мільйони загиблих з восьми за неповні чотири роки. Крім владної еліти, решта народу тієї скорботної землі у той час жила десь на рівні кам’яного віку.

Який же висновок цієї Засади? Не чіпляйтеся до відмінностей у доходах, які виникають від того, що люди можуть бути самими собою. Якщо ці відмінності виникають від штучних політичних перепон, то позбудьтеся тих перепон. Але не намагайтеся змішати нерівних людей в якусь однорідну масу. Вам ніколи це не вдасться, а ваші спроби призведуть до спустошення.

Непосильні податки, наприклад, не зроблять людей рівнішими, вони лише змусять працелюбних та промітних переїхати в інше місце або змінити вид діяльності, а це одночасно збіднить багатьох, хто мав би користь від їхніх вмінь та винахідливості. Як сказав Авраам Лінкольн: "Неможливо витягти когось одного нагору за рахунок опускання іншого".



Друга


Що належить вам, про те ви й дбаєте; що не належить нікому, або належить усім – занепадає.


Це є самою сутністю магії приватної власності. Вона дуже добре пояснює розпад  соціалізованих економік в усьому світі.

У колишній совєцькій імперії уряд проголошував вищість центрального планування та державної власності. Вони хотіли скасувати або хоча б мінімізувати приватну власність, бо їм здавалося, що приватна власність – це куркульство та контрпродуктивність. З урядом на чолі, стверджували вони, ресурси використовуватимуться на благо кожного.

Що колись було фермерським продуктом, стало "народним продуктом" і народ почав голодувати. Фабрика, що колись належала підприємцеві, стала "народною фабрикою", а те, що виробляли люди, було таким мотлохом, що годі було знайти ринки збуту за кордоном.

Тепер ми знаємо, що колишня совєцька імперія породжувала одного економічного каліку без рук, без ніг услід за іншим; рухалася від однієї екологічної катастрофи до іншої. Такий урок соціалістичних дослідів. Соціалісти лише самозакохано розповідають, що для приготування яєшні треба розбити кілька яєць, але самі вони ніколи не готують яєшні. Вони лише б’ють яйця.

Якщо ви гадаєте, що ви добре вправляєтеся з власністю, підіть поживіть у чиїйсь хаті, чи покеруйте чиєюсь машиною з місяць. Запевняю вас: за той час ні чужа хата, ні чужа машина не стануть схожими на ваші.

Якщо ви хочете взяти ті мізерні ресурси суспільства і викинути їх на вітер, – все, що вам потрібно – це відібрати їх у людей, які їх створили чи заробили, і передати під керівництво певної центральної влади. Одним помахом сокири, ви, таким чином, зруйнуєте усе. Сумно визнавати, але уряди на всіх рівнях постійно приймають та поширюють закони, які підривають право на приватну власність, соціалізують власність завдяки тактиці "салямі" – одне кружальце  за раз.



Третя


Здорова політика вимагає, щоб ми розглядали далекі перспективи разом з усіма людьми, а не найближчі – із кількома особами.


Може й правда, як заявив одного разу британський економіст Джон Мейнард Кейнз, що "у далекій перспективі ми усі - трупи". Але це не має бути ліцензією на політику, завдяки якій кілька осіб зараз почуваються добре, шкодячи багатьом завтра.

Можна пригадати багато таких політик. Коли Ліндон Джонсон розкрутив Велику спільноту у 1960-х, тоді думали, що багато хто матиме користь від чека соціальної допомоги. Зараз уже відомо, що у "повзучій" перспективі, федеральне право на соціальну допомогу сприяло поширенню незайнятості, розбивало сім’ї, призводило до залежності та безнадії серед усіх поколінь; це коштувало платникам податків цілих статків, посприяло виникненню шкідливих культурних патологій, над подоланням яких працюватимуть цілі покоління. З іншого боку, також політика обмеження витрат та урядового зростання, – коли спочатку декілька осіб розбагатіють – з’їдали живцем національну економіку та моральні устої за якісь десятиліття.

Ця Засада – фактично заклик, щоб ми ретельно все обмірковували. У ній ідеться, що ми не повинні судити побіжно. Якщо грабіжник йде від банку до банку, цуплячи усю готівку, до якої лише дотягуються його руки, а потім все те витрачає у місцевому супермаркеті, ви ж не вдаватиметеся в роздуми чи треба вам переконувати власників тих магазинів в тому, що той хлопець стимулює економіку.

Маємо не забувати, що сьогодні – це завтра, на яке вчорашні політики-невдахи нам казали не зважати. Якщо ми хочемо бути відповідальними дорослими людьми, ми не можемо поводитися як малі діти, які знають лише власне "Я" та "тут і негайно".



Четверта


Якщо ви заохочуєте до чогось, ви маєте від того більше; якщо знеохочуєте від чогось – маєте менше.


Ми з вами, як людські, істоти є створіннями стимулів та перешкод. Ми відгукуємося на стимули і перешкоди. Вони впливають на нашу поведінку і інколи дуже потужно. Політичні управлінці, які забувають про це, робитимуть дурниці – такі як стрімке підвищення податків на якусь діяльність, разом з тим очікуючи, що люди робитимуть стільки ж, як робили до того, неначе платники податків – це якісь вівці, що вишикувалися у черзі на стрижку.

Пригадуєте коли Джордж Буш (перший із них) під тиском зрікся своєї обіцянки, яку давав у 1988 році - "Жодних нових податків!"? Ми провели марші проти високих податків у 1990-му. Серед інших рішень було і стрімке підвищення Конгресом податку на човни, літаки, коштовності у тому ж пакеті законів. Законодавці гадали: оскільки багатії купують такі речі, то й "хай собі мають", але з підвищеним податком. Очікувалися надходження у розмірі 31 мільйона доларів упродовж першого року після запровадження цього податку на ті три речі. Тепер нам відомо, що підвищені збори дали лише 16 мільйонів доларів. А розщедритися довелося на 24 на допомогу з безробіття, бо багато людей були просто викинуті з роботи у тих галузях, де підвищили податки. Лише у Вашингтоні, округ Колумбія, де законодавці часто забувають про важливість стимулів, можуть очікувати надходжень у розмірі 31 мільйона доларів, насправді отримати 16 і витратити 24, щоб усі подумали, як усім стало добре.

Хочете порозбивати сім’ї? Запропонуйте чек із більшою сумою соціальної допомоги, коли батько покидає родину. Хочете зменшити заощадження та інвестиції? Подвойте на них податки і прикрасьте все це податком на приріст капіталу. Хочете, щоб люди менше працювали? Оподаткуйте їхню роботу так, щоб люди вирішили, що дешевше не працювати.

Сьогодні і в державних, і у федеральних законодавчих органах, забагато уваги приділяється питанню, що робити з дефіцитом, який виник через спад виробництва, та зменшення надходжень. У Центрі “Макінак” ми дуже сподіваємося, що уряд зобов’язаний зреагувати на такий стан справ точно так, як ви, як я, як сім’ї усієї країни реагують на подібний стан: скорочення витрат. Це особливо актуально якщо ми хочемо стимулювати ослаблену економіку, щоб з’явилися нові робочі місця і надходження збільшилися. Коли пацієнт хворий, то лікар не робить йому кровопускання.



П’ята


Ніхто не витрачає чужі гроші з такою ж обережністю як власні.


Чи дивували вас ті історії про молотки за 600 доларів та унітази за 800, які інколи закупляє уряд? Можна пройти цю землю вздовж і впоперек, не знайшовши ані душі, яка б сказала, що з радістю точно так потратила б і свої гроші. Однак, подібне марнотратство частенько трапляється в уряді, інколи в інших прошарках суспільства. Чому? Тому що, як не крути, а витрачальник витрачає чужі гроші.

Економіст Мілтон Фрідман колись добре попрацював над цим питанням і зазначив, що існує лише чотири способи витрачання грошей. Коли ви витрачаєте власні гроші на себе, то інколи, вельми рідко, припускаєтеся помилок. Але їх не багато і вони виникають дуже рідко. Зв’язок між заробляльником грошей, витрачальником, і отримувачем зиску дуже тісний, прямий і миттєвий.

Коли ви витрачаєте власні гроші на купівлю подарунку для когось, ви заохочені мати якусь користь від власних грошей, але, зрештою, ви не обов’язково отримаєте те, чого насправді хоче чи цінить отримувач.

Коли ви витрачаєте чужі гроші, щоб щось собі купити, наприклад, обід на кругленьку суму, ви певним чином заохочені придбати якісну їжу, але немає сенсу економити.

Нарешті, коли ви витрачаєте чужі гроші, щоб купити щось для когось, то зв’язок між заробляльником, витрачальником та оримувачем найвіддаленіший, – а потенціал лиха та марнотратства найбільший. Уявіть собі це так – хтось витрачає чужі гроші на когось. Саме цим весь час і займається уряд.

Але ця Засада не лише коментар про уряд. Я пригадую часи, десь у 1990-х, коли Центр "Макінак" уважно придивлявся до Мічіганської Освітянської Асоціації та їхньої заяви, що допускатимуть до себе підрядні організації шкільного обслуговування (автобуси, харчування, охорона) будь-коли, будь-де лише через тендери. Ми виявили, що на шикарній штаб-квартирі МОА, що розкинулася в Іст Ленсінґу, ця профспілка не мала власних профспілкових робітників з повною зайнятістю – ні двірників, ні облуги зі сфери харчування. МОА передала усі свої кафетерії, охорону, безпеку, поштові пересилки зовнішнім приватним підрядникам, і троє з чотирьох не входили до профспілки.

Отже МОА – найбільша профспілка поварів, двірників, водіїв автобусів та вчителів у штаті – робила зі своїми грошима лише одне, показуючи усім щось дуже незвичне стосовно витрачання громадських грошей з податків. Ніхто – повторюю, ніхто – не витрачає чужі гроші з такою ж обережністю як власні.



Шоста


Уряд не має нічого, щоб комусь щось дати, хіба якщо спершу у когось відбере; а уряд, достаньо великий, щоб дати вам все, що забажаєте – також достаньо великий, щоб забрати у вас все, що маєте.


Це не якась радикальна, ідеологічна, протиурядова заява. Просто ось так воно все й влаштовано. В ній цілі томи про, власне, природу уряду. І вона довершеним чином збігається з філософією та задумом Засновників Америки.

Вже було сказано, що уряд як вогонь – він або небезпечний слуга, або страшний володар. Задумайтеся на хвилинку. Навіть якщо уряд не більший, аніж хотіли наші Засновники, і навіть якщо він виконує свою роботу настільки добре, що й насправді є слугою народу – він все одно небезпечний! Як колись сказав Ґраучо Маркс(*1) про свого брата Гарпо: "Він порядний, але очей з нього не зводьте"(*2). Навіть з найкращого та найменшого уряду не можна зводити очей, тому що, як попереджав Джеферсон, природний напрямок для уряду – це розростання, а свободи – згортання. Не можливо закрити уряд і піти геть; потрібне постійне пильнування, щоб утримувати уряд в своїх рамках, а наші свободи – у безпеці.

Так звана "соціальна держава" насправді не що інше як пограбування Пітера, щоб заплатити Полу, але тільки після того як багатство Пітера добре понадкушують у бездушному, дорогому бюрократичному апараті. Соціальна держава – це все одно, що годувати вівсом коней так, щоб, коли вони погидять, неперетравленого вівса вистачило й на горобців, ну ви, сподіваюсь, зрозуміли. Або ось іще один спосіб: усі стають у велике коло і запускають руку до кишені сусіда попереду. Хтось колись добре сказав, що держава соцдопомоги отримала таку назву тому, що в ній добре живеться політикам, а решта платить за проїзд.

Вільні незалежні люди не дивляться на уряд у пошуках засобів до існування. Вони бачать уряд не як фонтан "безкоштовних" гостинців, а скоріше як на захисника своїх свобод, який обмежений невеликим переліком функцій, куди входить збереження миру, примноження можливостей для всіх, або нехай забирається геть. Все ж існує небезпечна спокуса покластися на уряд – урок, який цивілізація, не далі як стародавній Рим, з болем було вже проходила.

Коли конгресмен приходить додому і каже: "Погляньте, що я вам приніс!" ви маєте вимагати відповіді хто платить за це. Якщо він порядна людина, то він зізнається, що приніс їх лише завдяки загальному голосуванню за гостинці, які інші конгресмени також захотіли мати собі додому – а платите за все ви, і за них теж.



Сьома


Свобода привносить відмінності у світ.


Про всяк випадок, якщо ті шість Засад не достатньо прояснили мою точку зору, я додав сьому і останню.

Свобода – це не розкіш чи красива ідея. Це набагато більше, аніж щасливий збіг чи концепція, яку треба захищати щодня. Це те, завдяки чому може існувати решта всього. Без неї життя в найкращому випадку марудне. В найгіршому – життя взагалі немає.

Громадська політика, яка відкидає свободу, чи не зберігає і не примножує її, мусить відразу викликати підозру в головах пильних людей. Відразу ставте питання: "А що ми отримаємо навзамін, якщо нас попросять здати частину наших свобод?", ага, і сподівайтесь, що це не просто якась тимчасова подачка чи тому подібне "сочевичне вариво". Бен Франклін пішов ще далі та стверджує: "Ті, хто відмовляються від Свободи заради невеличкої тимчасової Безпеки, не заслуговують ані на Свободу, ані на Безпеку".

Сьогодні, занадто часто, політичні управлінці не приділяють зовсім някої уваги загальному стану свобод під час формування нової політики. Якщо є відчуття, що це добре, чи забезпечує їм перемогу на виборах, – вони це й роблять. Будь з кого, хто стане посеред дороги, протестуючи щодо захисту свобод, насміхаються, або не зважають на нього. Сьогодні уряд на всіх рівнях споживає більше 42 відсотків всього, що ми виробляємо, у порівнянні з, десь, 6-7 відсотками за 1990 рік. Та все ж, декому цікаво запитати безпосередньо прибічників збільшення уряду: "Чи 42 відсотки – не забагато?"; "Скільки вам ще треба?"; або "Як ви думаєте, до якої міри робітника допускають до споживання плодів своєї праці?".





~~~~~~~~~~~~~~~~


Я молюся про той день, коли усі Американці практикуватимуть ці Сім Засад. Я думаю, що вони надзвичайно важливі. Наша колишня відданість їм, в тому чи іншому прояві, пояснює як і чому ми годували, одягали та забезпечували житлом більше людей на вищому рівні, аніж будь-яка інша нація в історії планети. Ці Засади – це ключ до збереження надважливої складової життя, яку ми звемо Свобода. Дякую за можливість поділитися ними сьогодні з вами, і дякую вам за все, що ви робитимете, починаючи з цього дня, запроваджуючи ці Засади у повсякденне життя.



Ви можете допомогти


Якщо ви маєте бажання допомогти нам у розповсюдженні ідей, про які щойно прочитали, ми запрошуємо вас звернутися по інформацію до нашого офісу у Центрі громадської політики Макінак. Найважливіше: ми запрошуємо підтримати Центр громадської політики Макінак добровільним неоподатковуваним внеском, також можете включити нас до свого плану заповіту.

Центр громадської політики Макінак – це організація реєстру 501(с)(3) Податкового кодексу США [501(с)(3) – неприбуткова просвітницька, релігійна, літературна чи наукова організація]. Ми не лобісти, ми не афіліюємо, не підписуємося за якісь законодавчі ініціативи, кандидатів чи політичні партії. Ми просуваємо свободу, вільний ринок, громадянське суспільство через дослідження та статті, семінари для доповідачів вищої школи а також цілу низку інших освітніх публікацій та заходів для цільової аудиторії, включаючи законодавців, студентів, вчителів, ЗМІ, інші інституції лідерів у Сполучених Штатах та за кордоном, а також для широкого загалу. Ми дуже ефективно виступали з різноманітних питань, що охоплювали: освітні реформи, вибір місця навчання, приватизації, трудового кодексу, урядових витрат, охорони здоров’я та економічного розвитку.

Ми не шукаємо і ніколи не приймемо ніяких пожертв від уряду будь-якого рівня. Так ми доведемо, що громадянське суспільство може самостійно і добровільно підтримати вартісні починання. Все, що ми робимо стало можливим завдяки підтримці сотень осіб, фондів та бізнесів. Приєднуйтеся й ви.
SKU: SP2002-01 [Джерело-оригінал]

------------------

(*1) Ґраучо Маркс (Юліус Генрі "Ґраучо" Маркс) (Жовтень 2, 1890 – Серпень 19, 1977) — американська телезірка комедійного жанру. Відомий як майстер швидких та дотепних жартів; його вважають одним з найкращих коміків сучасності. Його швидкі, часто виконані експромтом, повні натяків та алегорій скоромовки, завоювали безліч шанувальників та послідовників. Разом зі своїми братами, серед котрих він був третім народженим, зняв 13 художніх фільмів, “Маркс Бразерз”. Також мав успішу кар’єру як соло виконавець, перш за все як ведучий ігрових радіо та телешоу “Закладітеся на власне життя” (“You Bet Your Life”). Його самобутній зовнішній вигляд, незмінний протягом всього часу, відколи він грав у водевілі, складався з усіляких вивертів: перебільшеної сутулості, окулярів, сигари та жирно наведених гримом вусів і брів. Такі перебільшення в рисах створеного образу, започаткували один з найрозповсюдженіших та найвпізнаваніших новітніх стилів гримування, відомого як “Окуляри Ґраучо”: суцільна маска, що складається з рогових окулярів, величезного пластикового носа, кошлатих брів та вус.

(*2) Адольф "Гарпо" Маркс (у подальшому Артур "Гарпо" Маркс) (Листопад 23, 1888 – Вересень 28, 1964) американський комік та зірка кіно. Він другий народжений серед Братів Маркс. Його комедійний стиль зазнав впливу клоунської та пантомімної традиції. Він одягав кучеряву рудувату перуку і ніколи не говорив від час виступів (він дув у ріжок або свистів і таким чином спілкувався). Маркс часто використовував такі реквізити як різьблений ціпок, зроблений зі шматка труби, стрічку-рулетку, та дудку з гумовою грушею; у більшості фільмів він грав на арфі. Звідси і його псевдонім "Гарпо".

Наприклад, в одному з фільмів Ґраучо, посилаючись на неможливі ситуації, каже Гарпо: "неможливо запалити свічку з обох кінців". Гарпо тієї ж миті виймає з кишені пальта свічку запалену з обох кінців. Трохи перед тим у фільмі один чоловік на вулиці просить у нього грошей на чашечку кави, і він негайно виймає з-під пальта чашечку паруючої кави на блюдечці. Як написав у своїй книзі Джо Адамсон "Ґраучо, Гарпо, Чіко та Інколи Зеппо", - "Президента коледжу перекричав німий."

Немає коментарів:

Дописати коментар